102 річниця від дня народження В.Сухомлинського

Василь Олександрович Сухомлинський – видатний український педагог, заслужений учитель УРСР, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН УРСР – усе життя присвятив освіті дітей та роботі у школі. Праці В.О. Сухомлинського є надбанням не тільки національної духовної культури, а й світової педагогіки.

В. Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. у с. Василівка Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл. у селянській багатодітній родині. Початкову освіту здобував у місцевій сільській школі протягом 1926–1933 рр. Він був одним із кращих учнів, добре малював. У 1934 р. В. Сухомлинський вступив до Кременчуцького вчительського інституту на факультет мови та літератури.

У 17 років Василь розпочав педагогічну діяльність у стінах рідної школи: став викладати українську мову та літературу в 5–7 класах. Невдовзі він перевівся на заочне відділення Полтавського педагогічного інституту, де здобув кваліфікацію вчителя української мови та літератури неповної середньої школи.

Згадуючи роки навчання, В. Сухомлинський писав: «Мені випало щастя два роки вчитися в Полтавському педагогічному інституті. Кажу – випало щастя, бо нас, двадцятирічних юнаків та дівчат, оточувала в інституті атмосфера творчості, допитливості, жадоби до знань».

Плідну діяльність В. Сухомлинського перервала війна. Він брав участь у боях на Західному та Калінінському фронтах; у лютому був тяжко поранений.

Навесні 1944 р. Василь Олександрович повернувся до України. Тут протягом чотирьох років він працював завідувачем районним відділом освіти та одночасно викладав у школі. Це були дуже важкі роки, але молодий учитель стійко долав труднощі, тому вже невдовзі школа стала однією з кращих.

Улітку 1948 р. В. Сухомлинського призначили директором Павлиської школи того самого Онуфріївського р-ну, де він працював учителем початкових, середніх і старших класів.
Протягом наступних 22-х років, до останнього дня життя, В. Сухомлинський стояв на чолі вищезгаданої школи, якій віддав усі сили, знання та любов. Ці роки були найпліднішим періодом його педагогічної, наукової та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклад чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих загальноосвітніх закладів країни, перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки та якнайповніше узагальнити набутий досвід.

Значним нововведенням та однією з найкращих ідей В. Сухомлинського для виховання молодших школярів стала так звана «кімната казки». У ній він намагався відтворити чудовий світ із його таємничістю і чарівними героями. Казка, на думку Василя Олександровича, – активна творчість, яка охоплює всі сфери духовного життя дитини, її розуму, почуття, уяви, волі.
«Казка, – завжди повторював В. Сухомлинський, – це, образно кажучи, свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки і мови. Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка – благородне і нічим не замінене джерело виховання любові до Вітчизни. Патріотична ідея казки – в глибині її змісту, створені народом казкові образи, що живуть тисячоліття, доносять до серця і розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення. Казка виховує любов до рідної землі вже в тому, що вона – творіння народу».

У 1960 р. В. Сухомлинський піднявся на найвищий щабель педагогічної творчості. Саме тоді з особливою силою та виразністю проявився його яскравий та самобутній талант педагога-дослідника й педагога-публіциста, саме в ті роки він написав найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва.
За своє досить коротке життя – трохи більше півстоліття – В. Сухомлинський устиг зробити стільки корисного, що вистачило б і на десять. Його творча спадщина житиме віками, а педагогічна спільнота завжди з великою вдячністю буде згадувати свого видатного колегу. Зокрема, І. Цюпа написав про В. Сухомлинського такі слова: «Він похований недалеко від своєї школи, всього лише за 300 кроків. Він не покинув її навіть у своїй смерті… А тепер спить у рідній землі. І сонце кладе свої вінки на могилу добро творця, золоті і срібні вінки, які виконували йому ковалі-велетні на щастя, щоб по всій землі було світло і сонячно. Гора вінків на його могилі… вінки з чудової казки. Невже вона відійшла навіки разом з ним? Ні, казка, як і пісня, не має кінця. І життя його не закінчилось у той скорботний вересневий день. Він живе у доброті своїх справ, в серцях своїх вихованців. В буйному розвої свого саду… в своїх книгах».